1.2. Основні етапи розвитку генетики

Механізм спадкової передачі ознак, а точніше одиниць, які їх кодують – генів, на сьогоднішній день добре вивчений. Цим ми зобов'язані чеському вченому Г. Менделю, який в 1865 р. сформулював закони успадкування дискретних факторів або генів, як тепер їх називають. Ці закономірності були гідно оцінені тільки в 1900 р., коли знову були відкриті трьома дослідниками, які працювали незалежно один від одного: Гюго де Фрізом – в Голландії, Карлом Корренсом – в Німеччині та Еріхом Чермаком – в Австрії. Перевідкриттю законів Г. Менделя сприяли успіхи в розвитку клітинної теорії (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Основні етапи розвитку клітинної теорії

Ще до перевідкриття законів Г. Менделя виникла ядерна гіпотеза спадковості, яку підтвердив дослідами німецький вчений Т. Бовері (1862‑1915), довівши рівнозначність чоловічого і жіночого пронуклеусів при заплідненні у морського їжака (1889).

До хромосомної гіпотези уже залишився один крок. Його зробив У. Сеттон, який звернув увагу на вражаючий паралелізм в поведінці менделівських факторів і хромосом. Уже після перевідкриття законів Г. Менделя Сеттон в 1903 р. ввів менделівські фактори в хромосоми.

Великий вплив на розвиток вчення про спадковість мали погляди видатного біолога А. Вейсмана (1834‑1914). Створена ним теорія багато в чому випереджала хромосомну теорію спадковості. А. Вейсман доводив неможливість успадкування ознак, придбаних в онтогенезі, і підкреслював автономію зародкових клітин. Йому, зокрема, належить пояснення біологічного значення редукції числа хромосом в мейозі для утримання постійності диплоїдного набору виду та основи комбінативної мінливості.

На початку ХХ ст. (1901) Г. Де Фріз сформулював мутаційну теорію. Важливий етап в розвитку генетики – створення хромосомної теорії спадковості, пов'язаний з іменем американського ембріолога і генетика Томаса Ханта Моргана (1866‑1945), який сформулював поняття про лінійне розміщення генів в хромосомах і створив перший варіант теорії гена.

Подальший розвиток вчення про спадкову мінливість відображено в працях вченого Миколи Івановича Вавілова (1887‑1943), сформульованому в 1920 р. в законі гомологічних рядів спадкової мінливості.

У 1944 р. американці О. Еверні, К. Мак-Мод і М. Ма-Карті довели генетичну роль нуклеїнових кислот в експериментах по трансформації ознак мікроорганізмів. Вони ідентифікували природу трансформуючого агента як молекули ДНК. Це відкриття символізувало виникнення нового етапу в генетиці – народження молекулярної генетики.

Пріоритет у розшифруванні структури молекули ДНК належить американському вірусологу Д. Уотсону (1926 р. нар.) і англійському фізику Ф. Кріку (1916 р. нар.), які в 1953 р. опублікували структурну модель полімера.

На основі аналізу своїх даних схрещень Г. Мендель прийшов до висновку, що рецесивні ознаки не зникають в гетерозиготному організмі, а залишаються незмінними і знову проявляються при зустрічі з такими ж рецесивними ознаками в наступних поколіннях, або в аналізуючих схрещуваннях.

Пізніше У. Бетсон, виходячи із цього факту, сформулював правило чистоти гамет, згідно з яким явище розщеплення ґрунтується на успадкуванні дискретних одиниць – домінантних і рецесивних генів (названих У. Бетсоном в 1902 р. алеломорфами), які не змішуються в гетерозиготному організмі і розходяться "чистими" при утворенні гамет.

Генетика оперує дискретними індивідуальними одиницями спадкової інформації – генами. Цей підхід визнає не тільки місце генетики серед інших біологічних дисциплін, але ще більшою мірою – місце генетики в загальній системі природничих наук. Завдяки відкриттям Г. Менделя біологія нарівні з фізикою і хімією з початку ХХ ст. брала участь у формуванні сучасного атомістичного світогляду, засновниками якого були Демокріт (460‑37- р. до н. е.) і Епікур (341‑270 р. до н. е.).

Добавить комментарий