Статьи по филологии

Структура індивідуальних епітетів Василя Симоненка

Рум’янцева О. М. – старший викладач кафедри філології КРІППО.

У статті розглядається складна гама відчуттів, що створює В. Симоненко за домогомою мовних стилетворчих засобів.

З точки зору психології, поезія – це найскладніший і найвищий вид психічної діяльності. Поезія дає найскладнішу модель мистецького відображення дійсності. Причиною цього є матеріал, за допомогою якого поет моделює світ – слово. Саме через нього поет звертається до всіх людських чуттів, водночас забезпечуючи загальну цілісність сприйняття.

У творчому освоєнні дійсності поетом образи постають як забарвлені його суб’єктивним сприйняттям. Вони породжені багатою поетичною фантазією і практично безконечним ланцюгом складних асоціацій, вражень, ідей, пережитих поетом і відкладених у глибинах його підсвідомості. У словесному мистецтві поет творить свої, суто індивідуальні, словесні образи. І чим багатогранніше поетове обдарування, тим багатші та яскравіші образи, створені ним.

Таким багатогранним обдаруванням володів Василь Симоненко. Він жив у дуже непросту і трагічну для українського народу епоху. Кожен його вірш відповідає психологічним і естетичним ознакам справжнього поетичного таланту, неординарного і незвичайного. Кожен вірш характеризує В. Симоненка як митця з багатою, потужною та різносторонньою поетичною фантазією, яка виявляється в надзвичайно глибоких за своєю естетичною природою словесних образах.

Одною з важливих проблем сучасної стилістики є дослідження мовних стилетворчих засобів письменника. За всю історію художньої творчості людство не виробило інших тропів, крім епітетів, порівнянь, метафор, метонімій, синекдох, гіпербол, літот тощо, але кожен художник слова відповідно до свого світосприйняття, змісту твору, завдань творчості, мовного виховання по-своєму, суто індивідуально користується ними. І встановити, чому саме такі тропи використовує письменник, звідки черпає він їх, чим зумовлений його вибір, що властиве мистецькому «почерку» – таке завдання ставимо перед собою, аналізуючи творчість, а особливо – мовні засоби митців слова.

Прекрасний матеріал щодо цього дають поетичні твори Василя Симоненка. Емоційну тональність поезій В. Симоненка визначають епітети, виражені переважно прикметником (сонний місяць [114], небесні октави [110]), рідше дієприкметником або дієприкметниковим зворотом (розстріляне кохання [124]; земля, вагітна скорботою [127], подвиг, обпечений ганьбою [124]), прислівником (співали закохано ноги [48], говорила розгублено і повільно [34]), дієприслівником (ти стояла під стендом, зіпершись на руку [34]). Зустрічаються також оригінальні іменникові епітети (рови-ланцюги [78], хмара-хустка [36]).

Епітети в поезіях Симоненка тісно пов’язані з їх основною стильовою лінією, ідейно-тематичним напрямом.

Прислівникові епітети виступають як ознаки предиката: виглядає тихо і несміло; дуби мовчали величаво [59]; співали закохано ноги [48]. Згадані епітети характеризують такі мовні партії, в яких подається аналіз психологічної реакції на якісь драматичні події, оцінка ситуацій.

Простежимо коротко специфіку прикметникового епітета в поезіях В. Симоненка. У порівняні з прислівниковим прикметниковий епітет є простішим і, зрештою, більш поширеним як у народній, так і в класичній, і в новаторській поезії самого В. Симоненка. Лінгвістична природа його така: виникає він на базі приписування іменникові (назві об’єкта дійсності) тієї чи іншої ознаки, що сприяє утворенню ширшого найменування і в мовленні, і в поетичному образі.

У В. Симоненка прикметниковий епітет твориться двома способами – семантичним і словотворчим. Перший спосіб характеризується широким спектром конотацій, що виникають внаслідок незвичних, дуже часто абсолютно несподіваних сполучень прикметника з іменником, які ілюструють особливості поетичного сприйняття та типу мислення, особливо широкої асоціативності: дорога струнка [89]; зловтіха радісна [75]; мелодії мариновані [32]; мигтіння тьмяне [75]; м’ячі безформені [40]; мури флегматичні [40]; сонце білогриве [40]; смуток босий [76].

Такі конотації дають можливість передати складну гаму відчуттів, особливо почуттів та вражень і служать вираженням таких ознак поетового сприйняття, як цілісність, панорамність, зримість, поліфонічність і динамізм.

Словотворчий спосіб базується на морфемних засобах мови та характерних для неї моделях поєднання у сфері прикметника: це переважно основоскладання із суфіксацією або ж лише суфіксація: щастя стоголосне [58]; рими милозвучні [27]; радість голосиста [60]; рик ротатий [114]; спогади теплі-теплі [28]; сонце білогриве [40]; мрії розцяцьковані [110].

Індивідуально-авторське моделювання картини світу виявляється в семантиці епітетів на означення психічних, соціальних моментів, пов’язаних з категоріями суспільного життя, моралі, наприклад: тривоги приспані [109]; творчість мрійна і тривожна [60]; безплідні мандри [40]; холодні, безжалісні межі [78]; атомні гаї [127]; німе безмежжя [89]; допитливе життя [161]; босий смуток [76].

Особливою стилістичною активністю відзначаються кольористичні епітети емоційно-оцінного спрямування з метафоричним і символічним змістом: вогонь синій [29]; біла кров [75]; білі крила [49]; лебеді рожеві [109]; білий місяць [81]; синя прохолода [76]; каре пальто.

Семантика кольору є важливим компонентом естетичної системи письменника. Взагалі, колористика у творах будь-якого письменника є елементом ідіостилю і світобачення. Назви кольорів мають смислову значущість, викликають широке коло асоціацій.

Семантика епітета і тема твору, безперечно, перебувають у тісному взаємозв’язку. І якщо предметом зображення є життя – народу і поета, то не випадково в поезіях Симоненка часто вживаються епітети, що характеризують тяжкі почуття, важкий настрій, переживання, моральний осуд тощо. Ці означення-прикметники разом з іменниками передають окрему гаму складних реагувань на події того часу: туга німа [48]; напружена тиша [50]; приспані тривоги [109]; тривожна творчість [60]; тривожний сон [40]; босий смуток [76]; несміливі сни [47]; незвіданий смуток [110]; нудні ночі [26]; німе безмежжя [89]; земля, вагітна скорботою [127]; горе люте, жіноче [31]; муками натягнута душа [51].

Земля, вагітна скорботою,

(Відчай їй груди тне)

Над кривдою і підлотою

Народила в муках мене.

(Крик XX віку).

Окрему групу становлять епітети, що характеризують іменник тиша (тишина), але такі епітетні сполуки нагнітають психологічну атмосферу: тишина морозна, моторошна [52]; зловісна тиша [58]; напружена тиша [50]; ніжна тишина [60].

Не розірвати цю холодну тишу,

Вона міцна й похмура, мов граніт.

(Тиша).

В емоційному плані виступають художні означення, які описують іменник радість: невимовна і жива [60]; голосиста, дзвінка [60]; позичена [95]; жива [48]; заклята [110]; шалена [144]; священна [140]. Цими епітетами автор підтвердив свою віру в світле майбутнє всього народу. Він освітив усі проблеми, що хвилювали людей, виявив силу духу і мужність борця:

Ми думаєм про вас – і тому наші руки

Не в’януть біля плуга і станка,

Тому в серцях у нас не витончена мука,

А радість голосиста і дзвінка.

(Ми думаєм про вас...)

Епітети з емоційною ознакою приємного, радісного, безжурного, веселого створили домінуючу тональність у поезіях про родину і кохання: твої чорні шовкові коси [37]; легкі зморшки [37]; материнська добра ласка [109]; очі ніжні [49]; крихітна, мила, прозора [50]; губи неціловані і грішні, очі божевільно голубі [50]; земна, соромлива, жагуча жіночість [111]; ніжна твоя доброта [134]; милі ямочки [34]; погляд несміливий та ясний [25]; сонячна усмішка [25]. Уже в першому рядку поезії „Розвели нас дороги похмурі...” [139] епітет похмурі дороги створює сумний настрій. Але герой внутрішньо чекає на зустріч з нею, єдиною, своєю коханою. Образ дівчини вимальовується без жодної незвичайної риси: біле волосся, сірі очі, каре пальто. Вона є незвичайною, бо коханою для героя. Найоригінальніший епітет вірша – каре пальто.

Наше спостереження проведене на матеріалі прикметникових епітетів, причому найбільш характерних для Симоненка, таких, у яких виявляється все багатство, вся багатогранність його рідкісного поетичного таланту. Йдеться про талант унікальної сили та глибини.

Сучасний підхід до аналізу мови художньої літератури вимагає всебічного врахування всіх сторін художнього контексту, висуває методи цілісного розгляду всіх його компонентів. Індивідуальний стиль письменника – це система засобів вираження. Користуючись загальнонародною мовою свого часу, Симоненко відбирав, комбінував слова до свого світобачення, об’єднував їх у своєрідну історичну та естетично виправдану систему.

Поетична спадщина Василя Симоненка, безперечно посідає почесне місце в скарбниці українського письменства, але вона також потребує глибокого об’єктивного літературознавчого та мовознавчого дослідження й поцінування.

Література

1. Симоненко В. Лебеді материнства: Поезія. Проза / Передм. О. Гончара. – К., 1981.

2. Симоненко В. Ти знаєш, що ти – людина. – К., 2001.

3. Франко І. Із секретів поетичної творчості. – К., 1969.

Аннотация

В статье рассматривается сложная гамма ощущений, которые создает В. Симоненко с помощью стилеобразных средств.

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить