Статьи по культурологии
1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 0.00 (0 Голоса)

Культура мовлення як чинник самореалізації особистості

Скивка І. М. – викладач кафедри мовної та психолого-педагогічної підготовки ПФ НУБ і П України “КАТУ”.

Стаття розкриває важливість комунікативної культури як основи загальної культури особистості.

Ключові слова: комунікативна культура, мовленнєве спілкування, мовна норма, природні і особистісні чинники, становлення особистості, рівень мовленнєвої культури.

Процес формування духовного обличчя сучасної молодої людини відбувається у специфічних умовах. Це збільшення свободи дії, соціальна самостійність, ініціатива особистості. Для встановлення особистості необхідні природні та особистісні чинники. Найважливішими особистісними чинниками є комунікативні уміння і навички. Отже, слід вважати комунікативну культуру основою загальної культури особистості.

Комунікативна культура складається з культури мовлення, культури мислення та емоційної культури. Для становлення особистості необхідні всі три складові. У даному випадку зупинимося лише на одній складовій – культурі мовлення. Людина, будучи істотою соціальною, не здатна жити поза зв’язками, поза межами з іншими людьми. Людина відчуває необхідність порадитися, поділитися своїми думками, знайти розуміння серед інших [1:18]. Таким чином, інформаційним каналом, який з’єднує мовця з іншими людьми, є спілкування. Основний спосіб задоволення особистих потреб людини під час спілкування – це мовлення. Мовленнєве спілкування – це мотивований процес взаємодії між учасниками комунікації, що відбувається на основі зворотного зв’язку в конкретних видах мовленнєвої діяльності. Мовленнєве спілкування органічно включається в усі інші види діяльності людини ( трудову, громадську, пізнавальну).

Таким чином, комунікативна компетенція – це знання, вміння і навички, необхідні для розуміння чужих і народження власних процесів мовленнєвої поведінки. Комунікативна компетенція включає: знання основних понять лінгвістики – стиль, уміння і навики аналізу тексту, вміння і навички мовленнєвого спілкування стосовно різноманітних сфер і ситуацій спілкування з урахуванням адресата й мети. Важко переоцінити роль мовлення у розвитку науки, освітньо-виховної діяльності суспільства. Мовлення – це не лише засіб передачі знань, це й знаряддя засвоєння знань, якими постійно користується студент. К. Д. Ушинський говорив, що рідне слово є основою будь-якого розумового розвитку і скарбницею всіх знань. [2:24]. Студенту необхідне добре володіння мовою для того, щоб засвоїти знання, швидко й правильно зрозуміти слово викладача або прочитаний текст.

Рівень мовленнєвої культури студента безпосередньо відбивається на успішності студента в навчанні. Необхідно відзначити, що рідна мова, яку вдало і грамотно застосовують, - прекрасне знаряддя виховання молодого покоління. Мова пов’язує людину з рідним народом, розвиває і зміцнює почуття любові до власної Вітчизни.

Однією з найголовніших комунікативних якостей мовлення є його правильність. Правильність – це відсутність у мовленні порушень мовних норм. Згадаймо, що норма – це жорсткий “припис”, що дається засобами самої літературної мови і традиціями її використання [4: 12]. Правильність мовлення дається самою мовною структурою: достатньо добре знати цю структуру, щоб говорити і висловлювати свої думки правильно. Тому і розвиток навичок правильного, грамотного мовлення має спиратися на знання норм літературної мови.

У розумінні соціолінгвістів, зміст мовлення відображає направленість свідомості. Мовлення переводить психічні феномени в психологічний продукт, тобто в думку, виражену словом. Мовлення є феноменом індивідуальної свідомості людини. Виділяють основні особливості мовлення: нестійкість, мінливість, плинність [3:8].

Крім того, мовлення виконує ряд функцій:

- сигніфікативну ( називання, визначення понять) – розрізняє мовлення людини від комунікації тварин, тобто зі словами пов’язане уявлення про що-небудь;

- комунікативну (мовлення як засіб передачі інформації), яка поділяється на інформаційну, виразну.

За ступенем волевиявлення слід розрізняти довільне і не довільне мовлення, внутрішнє і зовнішнє мовлення. Також у межах лінгвістики розрізняємо побутове і художнє мовлення. При цьому роль викладача завжди велика. При вивченні української мови, за навчальною програмою, студенти оволодівають передусім знаннями і навичками норм літературної мови. Орфоепічна, акцентуаційна, лексична, граматична, стилістична, орфографічна, пунктуаційна – норми, оволодіння якими сприяє підвищенню культури мовлення.

Вивчення комунікативних норм залишається найчастіше на теоретичному рівні. Але поняття “комунікативна норма” пов’язане з переходом лінгвістики мовлення до лінгвістики спілкування. Порушення комунікативних норм пов’язане з виходом за межі простору, що є окресленим культурними рамками. Останнім часом чуємо із засобів масової інформації: “Мене вступили до університету...” , “З правоохоронних органів нас повідомили...” (ТВ - канал СТБ, жовтень, грудень 2009р). Чому відбувається відхилення від мовних норм? У зв’язку з чим ми стикаємось із подібними порушеннями? Спадає на думку, що використання просторічних граматичних форм свідчить про новий ступінь еволюції української мови! Відомо, що порушення літературних норм, наприклад, жаргонізмів, реалізує споконвічну потребу освіченої людини у мовленнєвій грі. Можливо, сучасне розуміння літературної норми полягає в тому, що правильним є те, що комунікативно виправдане.

Протягом багатьох десятиліть було вироблено певний “ідеал” мови, встановлено основні комунікативні якості мовлення. Звісно, якість мовлення останнім часом зазнала деяких змін, тим більш, що поняття про якісне мовлення не співпадає у суспільстві і зокрема в студентському середовищі. Тим не менш, незмінними є такі якості мовлення:

- правильність;

- точність;

- простота;

- логічність;

- виразність;

- багатство;

- доречність.

Наприкінці слід зазначити: правильне мовлення неможливе без відповідних знань, умінь і навичок. Це все приходить як результат праці. Недарма А. П.Чехов радив молодим авторам “замислюватися над мовленням”. Вивчати і бути вибагливим не тільки до мовлення інших, а й до свого власного. Людина стає особистістю лише в середовищі подібних до себе, лише у спільної діяльності з іншими людьми.

Література

1. Пономарів О. Д. Культура слова. – К.: Либідь, 2002.

2. Тер-Минасова С. Г. Язык и межкультурная коммуникация. – М.: 2000.

3. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. – К.: “Ваклер”, 2001.

4. Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. – К.: Вища школа, 1976.

Аннотация

Статья раскрывает важность коммуникативной культуры как основы общей культуры личности.

Summary

The article considers the necessity of culture communicative and basic culture of persons.

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

Google