Статьи по философии
  • Регистрация
1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 0.00 (0 Голоса)

РОЛЬ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ В РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ В УКРАЇНІ

Упродовж своєї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освпи, науки, культури, ніж Києво-Могилянська академія. Вона була виразником і носієм специфічних рис духовності українського народу, могугнім чинником формування його самосвідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і національну свободу. Для українців вона завжди залишається національною святинею, не меншою, ніж Оксфорд для англійців, Сорбонна для французів. Кардовий університет для чехів, Ягеллонський - для поляків.

Ще до виникнення Києво-Могилянськоі колегії, згодом академії, на землях, населених українцями, вже існували школи вищої о типу, засновані різними католицькими чинами, переважно домініканами та єзуїтами. Як видно з даних, вміщених у книзі Антуана Жобера "Лютер і Могила", виданої 1974 р. в Парижі, в кінці XVI - на початку XVII ст. в Україні діяло близько десяти таких колегій. А генуезці заснували свою колегію в Києві ще століттям раніше. Всі ці заклади не могли не підносити і не поширювати серед місцевого населення ідей значення освіти і науки в суспільному житті. Проте через конфесійно-культурну відмінність і відчуженість від духовних традицій життя українського народу ці ідеї не могли тут глибоко вкоренитись.

Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що виник на основі саморозвитку греко-слов'янської православної традиції, відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період кризи феодалізму і зародження капіталізму. Низка взаємозв'язаних явищ у галузі культури закономірно призвела до заснування Києво-Могилянської академії і зумовила зміст лекційних курсів. Ще в кінці XV ст. на Україні стають відомі ідеї візантійського гуманізму, пов'язаного з іменами Георгія Геміста Плетона, Марка Ефеського, Теодора Гази, Емануїла Мосхопула, Дмитрія і Лаоніка Халкикондійців. В цей же час у Києві створюється гурток учених людей, які перекладають з арабської та єврейської мов твори АльТазалі, Мойсея Маймона та інших філософів, зокрема '"Логіку Авіасафа", "Змагання філософів", "Арістотелівські врата", "Шестокрил", пробуджуючи інтерес до пізнання природи і суспільства, розширюючи обрії світських знань. Велике значення для подальшого світоглядно-культурного посі упумали твори українсько-польських гуманістів - Станіслава Оріховського, Павла Русина, Юрія Котермака з Дрогобича, польських і українських реформаторів, діяльність Острозького культурноосвітнього центру, братських шкіл, письменників-полемісгів, розвиток друкарства, портретного живопису, книжкової графіки, вокальної та інструментальної музики. З'являється й набуває значної ваги меценатство. Визначними діячами цього часу були Костянтин Острозький, Лаврентій Древинський, Герасим і Мелетій Смотрицькі, Василь Суразький, Іван Вишенський, Христофор Філалет, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Касіян Сакович, Йов Борецький.

 

Засновниками Києво-Могилянської академії весь цей розмаїтий рух переосмислюється в одне гуманістично-просвітницьке русло. Тому значення цього навчального закладу для розвитку української філософії полягає передусім в узагальненні попередньої традиції духовного життя, піднесенні й розширенні вже наявної в ній гуманістичної проблематики, переакцентуванні пізнавального процесу від богопізнання на пізнання природи й людини, її земного буття. Змінюється й зміст самого поняття бога, в творах київських професорів він постає вже не стільки як невблаганний суддя і господь-вседержитель, а як безначальна причина, творець добра й краси і передусім всеблагий людинолюб.

 

Осмислення й певне спрямування попередньої традиції в Києво-Могилянській академії стає лиш частиною більш загального процесу, який чільнимдля розуміння ролі цього закладу в розпитку української і східнослов'янської філософії її цілому. Лекційні курси професорів академії відображають, стимулють і прискорюють зміну існуючого типу світої ляду, способу філософування, самого розуміння філософії. Адже в попередній традиції до XVII ст. філософія функціонувала в системі культури, не виділяючись в окрему форму суспільної свідомості. Вона розвивалась під егідою релігії в надрах інших структурних форм культури - фольклору, літератури, літописання, художньої творчості, охоплюючи проблеми, пов'язані із сенсом людського життя. Починаючи від Йоанна Дамаскіна й Константина-Кирила Філософа в греко-слов'янському типі культури філософія майже тисячу років розумілася як мудрість, тобто як знання справ людських і божественних і відповідного йому життя в істині. Акцент при цьому робився не стільки на способах і засобах одержання знання, тобто не на теоретичному, категоріально- понятійному осягненні світу, скільки саме на житті в істині, на моральній, духовно-практичній реалізації набутих знань. Мудрість як життя в істині вимагала від людини не лише постійних вольових усиль, зовнішньої активності, а й самопізнання, самозаглиблення в своє духовне єство, піднесення щаблями духовності до бога і єднання з ним. На відміну від західноєвропейської культури, орієнтованої на раціональність, греко-слов'янська культура була орієнтована на духовність. Вона не виключала розум із пізнавальних операцій, але вершиною гносеологічного ряду вважала Логос-слово, яке своєю еманативною здатністю творить і висвітлює смисл речей, робить їх прозорими для людських пізнавальних інтенцій, спрямовуючи й підносячи їх до осягнення божественної о першоджерела. Логос-слово було альфою і омегою цього колоподібного гносеологічного руху. В греко-слов'янській культурі значно ширше значення мало інтуїтивне осягнення, вся сфера підсвідомого, що акумулює філогенез людського досвіду і пізнання. Було б помилкою вважати один із цих двох основних типів середньовічної європейської культури нижчим, а другий вищим, зразком, мірилом і парадигмою для другого. Вони. маючи багато спільного, є різні і можуть доповнювати, збагачувати один одної о.

Саме на цей шлях і повела греко-слов'ямський тип культури Києво-Могилянська академія. Діячі академії зрозуміли необхідність більшого розвитку раціональних засобів пізнання. В цьому їм мало могла допомогти греко-візантійська наука, яка в умовах турецького гноблення почала відставати від світового рівня. Шлях власного поступового розвитку був занадто довгим. Тому Могила і його спадкоємці обрали принципом своєї діяльності синтез наукових надбань Заходу і Сходу Європи, засвоєння, осмислення і переломлення інтелектуальних здобутків західноєвропейських народів на основі власних греко-слов'янських традицій духовного життя, що, зрештою, не могло не призвести і до значних новацій в цих
традиціях.

Переорієнтація філософії на засвоєння здобутків науки і культури Заходу належить до найрадикальніших реформ засновника Київської академії, яка мала вирішальне значення для її подальшої о розвитку в Україні. Для здійснення цієї реформи Петро Могила посилав своїх вихованців і однодумців для продовження навчання і вивчення освітньої справи за кордон. Кононович-Горбацький, Гізель, Яворський, Лопатинський, Прокопович, Тодорський та інші навчалися в західноєвропейських колегіях і академіях. Повернувшись додому, вони намагалися використати набуті там досвід і знання. Але, щоб зважитися на такий крок, вже треба було розуміти, що науковими і філософськими здобутками потрібно користуватися незалежно від того, хто є творцями тих чи інших теорій, - католики, протестанти, іудеї, магометани чи навіть погани. Для цього слід було піднестися над конфесійною замкненістю основних типів культури феодальної Європи, віддати пере ва і у єднанню і зближенню вчених різних країн, піднятися над віросповідною нетерпимістю.

Саме ідея релігійної толерантності, інтелектуальної єдності людства, незалежної від віросповідання, широкий ейкуменізм, започатковані Могилою, дозволили діячам академії щедро черпати із філософських здобутків античності, середньовіччя. Відродження, реформації, раннього Просвітництва. Професори академії у своїх лекціях використовують не лише твори Платона і Арістотеля, піфагорійців і стоїків, а й Авіцени і Аверроеса, Маймоніда і Беп Гебріолн, Дунса Скота і Фоми Аквінського, Кардано і Кріхера. Тихо де Браіе і Коперника, Бекона і Декарта, Ліпсія і Гроція, Спінози і Гасенді, Петрарки і Тассо, Коменського і Кохановського. Особливо широко вони звертаються до творів філософів, учених, поетів, істориків грецької і римської античності.

 

У зв'язку з перекладами і філологічно-критичними опрацюваннями Біблії грунтовно вивчається і єврейська старожитність. Ці студії потребують доброго знання мов - в академії викладалися грецька, латинська, гебрейська, згодом німецька і французька мови. Знання старослов'янської і польської мов вважалось елементарним.
З польської мови перекладають, нею пишуть вірші і листи. Деякі професори академії знали арабську, турецьку мови. В бібліотеці академії був Коран арабською і латинською мовами та велика кількість словників східних мов. Філологічна ерудиція, започаткована гуманістами Відродження, всіляко культивувалась і, врешті, стала тут звичайним явищем. Мовна невправність вважалась ознакою грубості і неотесаності. Все це сприяло тому, що Києво-Могилянська академія відкрила українській філософії шлях до осмислення і засвоєння всієї попередньої філософської культури, створеної людством на протязі його історії.

Починаючи з Києво-Могилянської академії, на Україні та землях інших східних слов'ян розпочалося регулярне викладання філософії як окремого предмета, що становив певну систему теоретичних знань. Отже, на відміну від попередньої традиції, філософія відокремилася від теології, переросла в самостійну форму суспільної свідомості, окремий структурний компонент культури і, зосередившись на світоглядному категоріально-понятійному синтезі, стала одним із найважливіших механізмів єдності духовної культури українського народу. Філософія перестає бути лише мудрістю і життям в істині, вона стає філософською теорією. Започатковується професійна філософська діяльність, в основі якої лежить духовно-теоретичне засвоєння світу. Суттєвих змін зазнає і сам предмет філософії. Хоча з нього й не усувається проблема бога, центр ваги зміщується на вивчення людини, пізнавальних процесів, природи, суспільства. Розглядати проблему бога в курсі філософії, це, на думку київських професорів, все одно що піднімати свій серп на чуже жниво, тобто на те, що належить царині теології.

Одночасно певні зміни відбуваються не лише в структурі предмета філософії, айв субординації його частин. У XVII сі. на передній план висувається логіка і особливо натурофілософія. Потрібно відзначити, що вони не здобули дастатнього опрацювання в попередньому розвитку східнослов'янської філософії. Світоглядно-філософські потреби у їх розв'язанні задовольнялися переважно перекладними творами типу "Діалектики" Йоанна Дамаскіна, "Шестоднева" Йоанна Екзарха Болгарського, "Луцідаріуса" - тощо. Києво-Могилянська академія започатковує розробку проблем логіки й натурфілософії власними науковими силами і внодиіь їх у сферу основних заінтересувань вітчизняної філософії.

Переважна частина вчених XIX - першої половини XX ст. вважала, що філософія, яка викладалася в Києво-Могилянській академії, була за своєю суттю схоластичною, являла собою рабську копію того, що на Заході відійшло у минуле принаймні і рис і а років назад. На думку цих учених, а її поділяє немало і сучасних російських дослідників, зокрема А. М.Робінсон, ця філософія була рецепцією класичної схоластики.

Наявність схоластики в лекційних курсах Київської академії є безперечним фактом. Однак зведення змісту цих курсів лише до схоластики також не є науковою істиною. Навіщо в цей час Україні взагалі потрібна була схоластика, котру раніше не знала наша філософська традиція? На наш погляд, основна функція схоластики в лекційних курсах Київської академії компенсаторна. Вона заповнювала прогалини в розвитку нашої культури, що стосувалися досліджень раціонального мислення - теорії категорій, дедуктивного умовиводу, методу, доведення та інших інтелектуальних операцій. Все це свого часу досліджувала саме схоластика, яка для київських професорів була засобом, тоді як розробка теорій раціонального мислення - метою. Без таких розробок, без піднесення й усвідомлення могутності людського розуму не мав достатньої підпори ні гуманізм, ні Просвітництво, яке створювало культ розуму.

І все ж київські професори зверталися переважно не до класичної, а до пізнішої, так званої другої схоластики, поширені н західноєвропейських університетах в XVI - XVII ст. Її репрезентували такі імена, як Суарец, Васквез, Толетто, Арріага, Овієд та ін. Використовуючи їх праці, київські вчені в ряді кардинальни філософських проблем, таких як матерія і форма, універсалі перервність і неперервність, з ними не погоджувались і піддавалі їх погляди суттєвій критиці. А головне, крім схоластики в творах київських профресорів були елементи й вищих історико-філссофських етапів, що мовби напластовувались один на одного Відродження, Реформації, Просвітництва. Наявність цих різне рідних елементів стала виявом не еклектики, а цілеспрямованої прискореного інтелектуального розвитку українського народу від
нижчих історико-філософських щаблів до вищих, від схоластики до Просвітництва.

У зв'язку із розглядом суті філософських курсів київськи: професорів зауважимо, що вже Дмитро Чижевський в своїх "Нарисах" не зводив їх до схоластики. Подібні думки зустрічаємо в працях сучасних зарубіжних авторів, зокрема в публікація польського вченого Ришарда Лужного, який перший розпочав систематичне текстологічне дослідження курсів поеіики і риторики київських професорів, у фундаментальному дослідженні трагікомедії Мануйла Козачинського югославського вченого Властимира Ерчіча, в монографіях нині покійного німецького академіка Едуарда Вінтера, а також у працях італійського дослідника Франко Вентурі, американського професора Джеймса Крейкрафта та ін. Детальна розробка і виклад цієї проблеми подається в статтях і монографіях й нашої дослідницької групи зокрема в публікаціях М. Д.Роговича, В. ДЛитвинова, М. В.Кашуби І. С.Захари, Я. М.Стратій, І. В.Паславського.

Діяльність Київської академії припадає на період, коли Україна звільнившись від влади польських магнатів, перейшла під опіку московського царя. Більшість професорів Київської академії ідеологічно обґрунтовувала цей процес, вказуючи на єдність віри, спільність родового слов'янського кореня, близькість мови і звичаїв українського та російського народів. Чимало вихованців академії стали видатними політичними і культурними діячами не лише України, а й Росії. До них належать Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Феофілакт Лопатинський, Гавриїл Бужниський, Дмитрій Ростовський та багато інших. Але, звичайно, далеко не всі політичні і церковні діячі, дотичні до кола академії, беззастережно схвалювали орієнтацію на Росію, та й сам Богдан Хмельницький під кінець життя шукав інших шляхів для України. Сильвестр Косів, Йосиф Тризна, Мелетій Дзик, Варлаам Ясинський розуміли необхідність цих пошуків. Навіть ті з них, які підтримували державне об'єднання з Росією, були проти підпорядкування української церкви московському патріарху.

У 1654 р. мало ще хто міг передбачити, що тактичний союз з Росією обернеться не лише тяжким кріпацтвом, зведенням нанівець української державності, руйнуванням Запорозької Січі, а й забороною української мови, школи, друкарства, театру та інших виявів духовного національного життя. Однак уже в перших працях засновника академії Петра Могили є підходи до концепцій власної української державності, незалежної ні від Польщі, ні від Росії. На жаль, подальший розвиток цієї проблематики в Київській академії ще недостатньо досліджений. Але безперечно те, що академія давала досить високий рівень освіченості в галузі політичних і правових знань. Знаменно, що у співвідношенні моралі і права пріоритет віддавався моралі, яка ставилася вище права. Це добре видно з трактату Мануйла Козачинського "Громадянська політика".

У Київській академії вивчали твори про державу і право не лише Платона й Арістотеля, Жана Бодена, Томазо Кампанелли, Нікколо Маккіавелі, а й багатьох ранньобуржуазних теоретиків держави і права, зокрема Томаса Гоббса, Самуеля Пуфендорфа, Юста Ліпсія, Гуго Греція і конституції й правові кодекси різних держав. Особливо популярними були твори про державу голландських і німецьких мислителів реформаційного спрямування. Перші переклади у східних слов'ян праць Пуфендорфа, Гроція, так само, як і статей французьких енциклопедистів, були зроблені саме вихованцями Києво- Могилянської академії.

Цілком зрозуміло, що вивчення і переклади цих праць, які тяжіли до теорій природного права, суспільного договору, а нерідко й до республіканських ідей, поглиблювали роздуми над історичною долею і державністю власного народу. Не лише Пилип Орлик, ал майже всі автономісти кінця XVII і XVIII ст. з козацької старшин і військових канцеляристів були вихованцями Києво-Могилянськс академії. Знання західноєвропейських теорій держави і права пр зіставленні з українськими політичними реаліями приводило їх до певних висновків і способу дій. Адже виборність гетьмана козацькою радою була, по суті, республіканським устроєм, несумісним з самодержавною імперією, і тому поглиналася нею. Якщо, з висловом Миколи Бердяєва, ідея мессіонізму Москви як третьої Риму стає російською ідеєю, то здобуття власної державності економічної, політичної і духовної свободи, суверенітету сіаб починаючи з XVII ст. і не без допомоги Києво-Могилянскої академії, українською ідеєю. В численних козацьких літописах, мемуарах, щоденниках її вихованців, а я не маю сумніву, що до і їй належав і автор "Історії Русів", збереглася пам'ять народу про власну державність, культуру, історію ще від часів Київської Русі І якщо Києво-Могилянська академія є породженням нашого першого Відродження, то без створеного нею рівня науки і кулі - тури, без їх західноєвропейської орієнтації при збереженні вітчизняних основ, без закодованої історичної пам'яті було б неможлин те піднесення духовного життя, яке ми спостерігаємо в середні XIX і на початку XX ст. і яке ми називаємо другим українським Відродженням.

Валерія Нічик.

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить